Вірші Олександри Бурбело

 

Українське поле

 

Ніяк не надихаюсь полем,

Ромашкою і чебрецем,

Квітучим веселим роздоллям

З дощами умитим лицем,

 

Де сонце висить булавою

З козацьких великих скарбів

І чується відгомін бою

Між скіфських прадавніх горбів.

 

Все те пророста в мою душу

З насіння далеких часів,

І я розповісти вже мушу,

Дібравши найкращі зі слів,

 

Про приспані вітром дороги,

Про світлі джерела сердець,

Про вічний неспокій, тривоги

Як долі щасливий вінець.

 

Отож зупинімось у полі,

Пізнаймо його таїну

Ще й мудру обізнаність долі,

З якої і я зачерпну

 

Тієї живої водиці,

Що в ній і зима, і весна –

Вода з польової криниці

У зорях високих до дна!

 

Хлюпоче у пригорщі сяйво

Сріблинок небесних світів.

Сідає на цямрину жайвір,

Що теж до води прилетів.

 

Нуртують глибинні потоки

У цьому живім джерелі.

Колодязна крапля з глибока

У пташки бринить на крилі.

 

І пахне овид чебрецями,

Ромашками кличе у путь

Стежина, доріжка оця, й ми

Простуємо у «не забудь!»

 

 

 

 

 

 

Скіфська пектораль

 

Мов скіфська пектораль – Чумацький Шлях,

Галактика, в якій усі ми вдома.

У Скіфії тепер осіння втома

І майорить барвистий листостяг.

 

Спогадопад у нашому саду –

Усе було тоді таке вогнисте!

Нині ж повітря прохолодно-чисте.

Я стежкою до Скіфії іду.

 

В потоках часу в’яне ковила,

Зітхає море хвилею прибою.

О, Скіфіє! Ми й досі все з тобою,

Бо ж ти насправді тут колись була.

 

Незламна і нескорена в боях.

Тобі поразки не були знайомі.

Прикривши скарб, мостились на соломі

І ночували просто на возах.

 

Жахався ворог імені твого,

А ти мечу молилась і свободі.

Розповідають в нашому народі,

Що так воно колись же і було.

 

Оця земля, де ми усі народ,

Свободою освячена з прадавна

Та іменем своїм великим славна,

Страшним для ошуканців і заброд.

 

Ми скіфи. Наші коні мчать учвал,

А вогнища в серцях сягають неба!

І нам нічого іншого не треба –

Ось тільки цей святий дев’ятий вал!

 

Так, скіфи ми, бо в наших жилах кров,

А не вода струмує у безсмертя.

І ми буваємо жахливо вперті,

Як важимо позбутися оков.

 

За рідний край, і за його святині,

І за козацьке славне знамено.

Ми скіфи, отож нам не все одно,

Чи вільно жить на цій землі Людині.

 

Палає осінь на семи вітрах,

Нуртує в Україні барволистом.

Хизується калинонька намистом.

За синню в небесах – Чумацький Шлях!

 

Джерела вічності

 

Скіфіє, любов моя вогниста!

Скільки проминуло вже віків,

А твоєї крові струмінь чистий

Нас єдна з життям степовиків.

 

Мчать, ген, коні у безсоннім шалі,

Відкривають далей небосхил.

Вороги спинилися зухвалі,

Страх паралізує рештки сил.

 

Дарій заховався в дикій пущі:

Втратив військо – збереже живіт.

Та, мов тіні, скіфи – всюдисущі!

Тут їх право, бо це їхній світ.

 

Бо це їхнє: ковила хвиляста,

Що, як море, зеленню горить,

Річка, і рясна верба гілляста,

І життя скороминуща мить.

 

Недодбати їхнього багатства

Ненаситним племенам заброд!

Скіфіє! З тобою наше братство –

То найбільша із твоїх щедрот.

 

Оце вічне прагнення до волі,

Що на стязі – стрічка голуба.

Це прадавнє в українській долі:

З українця не зробить раба!

 

Пишуть лист турецькому султану,

Наче плем’я скіфів, козаки.

Гумор дає сил, лікує рани!

Знають це завзяті вояки.

 

Тож жахають ласих до розбою.

Сила духу – скіфський заповіт!

І тепер ми живемо з тобою,

Скіфіє, у вічнім плині літ.

 

І пишаємося тим. що українці,

Що буяє сила молода.

Ріки наші сповнює по вінця

Із джерел минулого вода.

 

Наче вічний спогад про минуле,

Де, здається, зупинився час –

Скіфський вал, Немирів... Не забули?

Скіфія вдивляється у нас!

  Вірші Ольги Кулик  

 

***

 

«Я був дощем, я жив колись у небі,

Я падав і в туманах повставав.

Життя світами проблукав, далебі,

Я стільки бачив, скільки пролітав.

 

Я птахом був, і крила мої вітер

Тримав під пір’я і у вирі ніс.

Сердився восени – я чув крізь віти –

І викликав нищівний падолист.

 

І був я словом в непочутій пісні,

Був полоненим вдалого вірша.

Бувало мені інколи затісно,

Коли душі траплялася стіна…»

 

…Письменник від паперів відвернувся –

Десь шарудить примара юних літ –

І морок коло ніг йому згорнувся,

Неначе величезний чорний кіт.

 

 

***

 

Ты видел многое в теченье дня,

Но солнце уж давно за небосклоном.

Отбрось в сторонку все свои дела,

Исчезни под густым ночным покровом.

 

Утонешь в бесконечности времен,

Закружишься ты в вихре сновидений.

Ты избери свой самый лучший сон

И наслаждайся четкостью видений.

 

Здесь будет много зим и много лет,

Здесь будет день с закрытыми глазами,

Здесь будешь ты и в свете, и во тьме

Ходить или летать под небесами.

 

Здесь будут все победы, пораженья,

Здесь будет виден идеальный мир…

Но это не реальность, лишь виденья!

И все же, ты задумайся над ним.

 

Рассвет не означает окончанье,

И день опять уйдет за небосклон,

И ночь уж точно сдержит обещанье –

Накинет на тебя густой покров.

 

И снова ты в потоке сновидений,

И сны твои цепочкою идут.

И день опять прервет ту цепь видений,

Но день пройдет, а ночь уж тут как тут…

 

* * *

 

Поднебесная… Тихим шепотом

Я взываю к твоим страданиям.

Ты взлетаешь, паришь над городом,

Предаваясь своим мечтаниям.

 

Улыбаясь, взмываю в небо я,

А оно лишь темно и холодно.

Ты летишь, ничего не требуя –

В небесах мы безумно молоды.

 

Дай мне крыльев твоих коснуться,

Из порочного вырваться круга.

Нам с тобой не соприкоснуться,

Хоть мы и влюблены друг в друга.

 

 

***

 

Ти – моя кров, ти – червоне п’янке вино

(У розпачі часом кохання своє клену),

І чорнії очі – криниці студеної дно:

Як погляну – здається, навіки в той час засну.

 

І мовчання твоє виє вітром і б’ється у скронях,

І задума твоя – велична й така проста.

Моя юність – весняна квітка в твоїх долонях;

Моя Муза – твої світанково-рожеві вуста.

 

 

 

 


Вдох

 

Вдох – позабытые временем строки,

Вдох – аромат состоявшихся встреч,

Вдох – магистрали, тропинки, дороги,

Запах того, что хотел ты сберечь.

 

Вдох – заповедные хвойные чащи,

Вдох – аромат затерялся в траве,

Вдох – и деревья становятся чаще,

Ветви сплетая в шумящей молве.

 

Вдох – пожелтели страницы газеты,

Вдох – все вокруг потускнело в глазах,

Вдох – направления, цели, моменты

Все разместились в темнейших углах.

 

Вдох – и все мысли вдруг из виду скрылись,

Вдох – затерялись в тумане мечты,

Вдох – и глаза, что надеждой искрились,

Вдруг превращаются в тьму пустоты.

 

Вдох – зарождаются новые жизни,

Вдох – и часы ускоряют свой бег,

Вдох – сквозь веков многогранную призму

Слышится мой торжествующий смех.

 

 Ночь

 

Ночь – это время для мыслей и размышлений,

Ночь – это время звезд и пустых дорог.

Ночь – это тьма. Не более и не менее.

Ночь – это ужас, что твой пересек порог.

 

Ночь – это монстры. Они под твоей кроватью.

Ночь – это время пожаров одной свечи.

Ночь – это кровь; убери ее мягкой бязью

И, чтоб никто не нашел тебя, замолчи.

 

Ночь – это хрупкие призраки меланхолии,

Они так воздушны и так невесомо легки…

Ночь – это время безумной и терпкой боли:

В душе твоей зверем она залегла. Внутри.

 

Ночь – это время кошмаров и сновидений,

Ночь – это время безбашенных передряг.

Ночь – это тьма. Не более и не менее,

Все ведь в конце концов поглощает мрак.

 

 ***

 

А живеш ти у передмісті забутих мрій,

Одягаєшся з плином часу у білий саван.

Неквапливо дощі злітають з-під чорних вій,

А в твоїй голові – вже давно – ні царя, ні пана.

 

І у серці твоїм гуляє цвинтарний жаль,

А твоя самотина – неначе зажурна Марія…

І вже очі – не очі, а пара пустих проваль,

І у них – вже давно – не іскриться дівоча мрія.

 

І у венах твоїх застигає вечірній спокій;

Це останній (не певен, чи знаю) у цім житті.

Я лише зупиняю свій рух у німій скорботі

І дивлюся на те, що давно карбував на плиті.

 

 

***

 

Місячна ніч… Як багато в твоїх очах,

У словах і у тихім мовчанні твоєї зажури.

Я дивлюся у свою душу – вбачаю страх:

Твоє серце ніколи не зрадить своїх мурів.

 

Одна на весь світ, незбагненна, немов туман,

І прекрасна, неначе чарівна весняна квітка.

Я захоплю тебе і пройду по твоїм містам;

Але, все ж – ти ніколи не зрадиш своїх мурів.

 

Кожне слово – закон, як з твоїх вилітає вуст,

Кожен подих – легкий, наче ніжний і теплий вітер.

Із-поміж всіх людей, з-поміж всіх їх гріхів, розпуст

Я ловлю лиш твій погляд з-під вугільно-чорних брів.

 

В твоїм голосі тихім – задума і супокій,

Я дивлюся на тебе і думаю, що щезаю.

Твої чорнії очі зоріють до мене з-під вій…

…але, все ж – ти ніколи не зрадиш своїх мурів.

 

(перевод)

 

Лунная ночь… Как же много в твоих глазах,

И в словах, и в молчании тихом твоей печали.

Я смотрю в свою душу – я чувствую липкий страх:

Никогда не предаст твое сердце своей стены.

 

Как туман, ты непостижима, и все – одна;

Ты прекрасная, как весенние первоцветы.

Захвачу тебя я и пройду по твоим городам…

Но, увы, никогда не предашь ты своей стены.

 

Что ни слово – закон, коли ты говоришь со мной,

И дыхание, словно нежный и теплый ветер.

Мне плевать на людей, их потуги в борьбе с собой –

Среди всех лишь твои глаза мне всегда нужны.

 

В твоем голосе тихом – задумчивость и покой,

Я смотрю на тебя и, мне кажется, исчезаю.

Взгляд твой чистый тревожит, волнует, зовет за собой…

…но, увы, никогда не предашь ты своей стены.

  

***

 

Привет, как дела? Я врастаю в гнилую рутину

Отсыревших, истлевших от времени хмурых лет.

Ничего не поможет – попал я давно в паутину,

Ведь она сплетена для людей, что подобны мне.

 

Я в бреду уж который день – я сбился со счета…

Может год, может месяц, неделю – мне трудно сказать.

Все я тешу себя надеждами о поворотах,

«Они ведь придут и помогут собою стать,

 

Забинтуют, залечат, заклеят душевные раны;

Наконец я смогу жить нормально, как все живут!»

Но неужто мечтать мне об этом настолько рано,

Чтоб иллюзией были покой и желанный уют?

 

Из углов, потолков и стен простелился холод,

Он зыбучий, противный, он душу стирает в прах.

Мне уже надоела жизнь, хоть еще я молод,

Словно лепра съедает счастье в бесцветных днях.

 

Все мое существо прогнивает, висит на нитке,

В каждом слове, суждении чувствуется подвох.

И среди тишины, среди этой изысканной пытки

В темноте через пару секунд прозвучит

щелчок…

 

 Ты знаешь…

 

Ты знаешь… Могут говорить дожди,

Стуча по лужам каплями своими.

Под ливнем тихо, медленно пройди,

И он тогда запомнит твое имя.

 

Ты в каждой капле распознаешь слог,

Поймешь слова такими, как и надо.

Дождю не нужно много лишних слов,

Но вьет он бесконечно серенады.

 

Хрустально бьются капли об асфальт,

Напоминая тихий мерный голос,

И вьется песня, песенка дождей,

А нити слов тонки, как конский волос.

 

Ты дождь под крышей дома пережди,

Всмотрись в изящество блестящих полос.

Ты знаешь… Могут говорить дожди,

Мечтателю легко понять их голос.

  

Язичниця

 

Ти молишся, стишивши голос і склавши долоні,

Стоїш на колінах, звертаючись до богів.

І вітер кладе свої руки тобі на скроні,

А духи приходять до тебе з усіх лісів.

 

І сонце тебе пригортає ласкаво до себе,

До тебе спросоння мавки й потерчата біжать,

І місяць тебе сповиває у зоряне небо,

І квіти ростуть навкруги, щоб тебе величать.

 

Для тебе - найкращі епохи, найкращі століття,

Для тебе буяє, вирує і квітне життя;

Та все ж твої очі печальні, у смуток сповиті,

Застигло в них тихе, зніміле, бліде каяття.

 

Ти молишся, стишивши голос і склавши долоні –

Велично стоять твої ідоли кам'яні.

Лиш краплі дощу - діаманти в твоїй короні,

Лиш смуток - важкий тягар у твоїй душі.

 

Олександра Бурбело

Член національної спілки письменників України

Олександра Бурбело, 1998 року народження, мріяла стати письменницею. Писала казки, легенди, оповідання та вірші. Друкувалася в газетах та журналах. Була неодноразовим переможцем літературних Всеукраїнських і Міжнародних конкурсів. В її портфоліо більше 50 (п’ятдесяти) грамот, дипломів, подяк, сертифікатів.

У 2011 році вийшла з друку її перша книжечка «Первоцвіт», у 2012 році – книжечка «Белые паруса» та змінене і доповнене друге видання «Первоцвіту» зі схвальною рецензією класика української дитячої літератури Всеволода Зіновійовича Нестайка. В 2013 році – книжечка «Зимова Україна», в 2014 році книги «Я лиш струна на арфі України» та «Золота росинка».

Однак «струна» обірвалася, Сашеньки не стало. За вагомий внесок в літературну скарбницю України Олександру Бурбело прийняли в члени Національної спілки письменників України. Це унікальний випадок: школярку неповних 16 років та ще й посмертно прийняли у члени НСПУ.

Вона наймолодший член спілки і залишиться назавжди п’ятнадцятилітньою. 
У пам’ять про Олександру Бурбело вийшли її наступні книги: «Перемога під Синіми Водами», «Гармонія» та «Рідній Україні» вибране, поезія. Композитори Ігор Шуберт та Сергій Брайлян написали на її вірші більше 30 (тридцяти) пісень, які лунають при проведенні вечорів пам’яті, презентації творчості Олександри Бурбело та інших урочистостях. У 2017 році вийшов збірник «Свої пісні дарую всім на радість», в якому є ноти, тексти пісень та диск. У 2018 році побачила світ книга Олександри «Рідній Україні» вибране, проза.

Дев’ятнадцять поетів присвятили свої вірші творчості Олександри. У 2018 році видано книгу «Друзі по перу – Олександрі Бурбело», в якій біля сорока віршів. 

У програмі вивчення української літератури для 5-9 класів з 2017 року по всій Україні передбачено вивчення творчості Олександри. 

З грудня 2016 року засновано щорічну літературно-мистецьку премію журналу «Вінницький край» імені Олександри Бурбело – «Струна на арфі України» і щорічний літературний конкурс на кращу поетичну і прозову публікацію для творчої молоді шкіл Вінниччини віком до 16 років. Переможці в номінаціях поезії і прози відзначаються Дипломами І, ІІ і ІІІ ступенів та грошовими преміями. Лауреатам також вручаються пам’ятні медалі «Літературна премія «Струна на арфі України» імені Олександри Бурбело». Літературний конкурс став всеукраїнським.

У травні 2018 року творчість Олександри Бурбело відзначена міжнародною лігою «Матері і сестри – молоді України». За майстерне втілення шевченківського духу у власній творчості та пропагування ідей Великого Кобзаря її нагороджено ГРАН-ПРІ та медаллю «Тарас Шевченко єднає народи». 

Всі книги Олександри Бурбело на її офіційному сайті можна знайти в розділі «Фотокниги». На каналі Олександри Бурбело розміщено шість розділів: вірші, пісні, спогади, телесюжети, радіопрограми і презентації творчості (більше п’ятисот відеороликів). Кількість переглядів постійно зростає.