Вірші Олександри Бурбело

 

Українське поле

 

Ніяк не надихаюсь полем,

Ромашкою і чебрецем,

Квітучим веселим роздоллям

З дощами умитим лицем,

 

Де сонце висить булавою

З козацьких великих скарбів

І чується відгомін бою

Між скіфських прадавніх горбів.

 

Все те пророста в мою душу

З насіння далеких часів,

І я розповісти вже мушу,

Дібравши найкращі зі слів,

 

Про приспані вітром дороги,

Про світлі джерела сердець,

Про вічний неспокій, тривоги

Як долі щасливий вінець.

 

Отож зупинімось у полі,

Пізнаймо його таїну

Ще й мудру обізнаність долі,

З якої і я зачерпну

 

Тієї живої водиці,

Що в ній і зима, і весна –

Вода з польової криниці

У зорях високих до дна!

 

Хлюпоче у пригорщі сяйво

Сріблинок небесних світів.

Сідає на цямрину жайвір,

Що теж до води прилетів.

 

Нуртують глибинні потоки

У цьому живім джерелі.

Колодязна крапля з глибока

У пташки бринить на крилі.

 

І пахне овид чебрецями,

Ромашками кличе у путь

Стежина, доріжка оця, й ми

Простуємо у «не забудь!»

 

 

 

 

 

 

Скіфська пектораль

 

Мов скіфська пектораль – Чумацький Шлях,

Галактика, в якій усі ми вдома.

У Скіфії тепер осіння втома

І майорить барвистий листостяг.

 

Спогадопад у нашому саду –

Усе було тоді таке вогнисте!

Нині ж повітря прохолодно-чисте.

Я стежкою до Скіфії іду.

 

В потоках часу в’яне ковила,

Зітхає море хвилею прибою.

О, Скіфіє! Ми й досі все з тобою,

Бо ж ти насправді тут колись була.

 

Незламна і нескорена в боях.

Тобі поразки не були знайомі.

Прикривши скарб, мостились на соломі

І ночували просто на возах.

 

Жахався ворог імені твого,

А ти мечу молилась і свободі.

Розповідають в нашому народі,

Що так воно колись же і було.

 

Оця земля, де ми усі народ,

Свободою освячена з прадавна

Та іменем своїм великим славна,

Страшним для ошуканців і заброд.

 

Ми скіфи. Наші коні мчать учвал,

А вогнища в серцях сягають неба!

І нам нічого іншого не треба –

Ось тільки цей святий дев’ятий вал!

 

Так, скіфи ми, бо в наших жилах кров,

А не вода струмує у безсмертя.

І ми буваємо жахливо вперті,

Як важимо позбутися оков.

 

За рідний край, і за його святині,

І за козацьке славне знамено.

Ми скіфи, отож нам не все одно,

Чи вільно жить на цій землі Людині.

 

Палає осінь на семи вітрах,

Нуртує в Україні барволистом.

Хизується калинонька намистом.

За синню в небесах – Чумацький Шлях!

 

Джерела вічності

 

Скіфіє, любов моя вогниста!

Скільки проминуло вже віків,

А твоєї крові струмінь чистий

Нас єдна з життям степовиків.

 

Мчать, ген, коні у безсоннім шалі,

Відкривають далей небосхил.

Вороги спинилися зухвалі,

Страх паралізує рештки сил.

 

Дарій заховався в дикій пущі:

Втратив військо – збереже живіт.

Та, мов тіні, скіфи – всюдисущі!

Тут їх право, бо це їхній світ.

 

Бо це їхнє: ковила хвиляста,

Що, як море, зеленню горить,

Річка, і рясна верба гілляста,

І життя скороминуща мить.

 

Недодбати їхнього багатства

Ненаситним племенам заброд!

Скіфіє! З тобою наше братство –

То найбільша із твоїх щедрот.

 

Оце вічне прагнення до волі,

Що на стязі – стрічка голуба.

Це прадавнє в українській долі:

З українця не зробить раба!

 

Пишуть лист турецькому султану,

Наче плем’я скіфів, козаки.

Гумор дає сил, лікує рани!

Знають це завзяті вояки.

 

Тож жахають ласих до розбою.

Сила духу – скіфський заповіт!

І тепер ми живемо з тобою,

Скіфіє, у вічнім плині літ.

 

І пишаємося тим. що українці,

Що буяє сила молода.

Ріки наші сповнює по вінця

Із джерел минулого вода.

 

Наче вічний спогад про минуле,

Де, здається, зупинився час –

Скіфський вал, Немирів... Не забули?

Скіфія вдивляється у нас!

  Вірші Ольги Кулик  

 

***

 

«Я був дощем, я жив колись у небі,

Я падав і в туманах повставав.

Життя світами проблукав, далебі,

Я стільки бачив, скільки пролітав.

 

Я птахом був, і крила мої вітер

Тримав під пір’я і у вирі ніс.

Сердився восени – я чув крізь віти –

І викликав нищівний падолист.

 

І був я словом в непочутій пісні,

Був полоненим вдалого вірша.

Бувало мені інколи затісно,

Коли душі траплялася стіна…»

 

…Письменник від паперів відвернувся –

Десь шарудить примара юних літ –

І морок коло ніг йому згорнувся,

Неначе величезний чорний кіт.

 

 

***

 

Ты видел многое в теченье дня,

Но солнце уж давно за небосклоном.

Отбрось в сторонку все свои дела,

Исчезни под густым ночным покровом.

 

Утонешь в бесконечности времен,

Закружишься ты в вихре сновидений.

Ты избери свой самый лучший сон

И наслаждайся четкостью видений.

 

Здесь будет много зим и много лет,

Здесь будет день с закрытыми глазами,

Здесь будешь ты и в свете, и во тьме

Ходить или летать под небесами.

 

Здесь будут все победы, пораженья,

Здесь будет виден идеальный мир…

Но это не реальность, лишь виденья!

И все же, ты задумайся над ним.

 

Рассвет не означает окончанье,

И день опять уйдет за небосклон,

И ночь уж точно сдержит обещанье –

Накинет на тебя густой покров.

 

И снова ты в потоке сновидений,

И сны твои цепочкою идут.

И день опять прервет ту цепь видений,

Но день пройдет, а ночь уж тут как тут…

 

* * *

 

Поднебесная… Тихим шепотом

Я взываю к твоим страданиям.

Ты взлетаешь, паришь над городом,

Предаваясь своим мечтаниям.

 

Улыбаясь, взмываю в небо я,

А оно лишь темно и холодно.

Ты летишь, ничего не требуя –

В небесах мы безумно молоды.

 

Дай мне крыльев твоих коснуться,

Из порочного вырваться круга.

Нам с тобой не соприкоснуться,

Хоть мы и влюблены друг в друга.

 

 

***

 

Ти – моя кров, ти – червоне п’янке вино

(У розпачі часом кохання своє клену),

І чорнії очі – криниці студеної дно:

Як погляну – здається, навіки в той час засну.

 

І мовчання твоє виє вітром і б’ється у скронях,

І задума твоя – велична й така проста.

Моя юність – весняна квітка в твоїх долонях;

Моя Муза – твої світанково-рожеві вуста.

 

 

 

 


Вдох

 

Вдох – позабытые временем строки,

Вдох – аромат состоявшихся встреч,

Вдох – магистрали, тропинки, дороги,

Запах того, что хотел ты сберечь.

 

Вдох – заповедные хвойные чащи,

Вдох – аромат затерялся в траве,

Вдох – и деревья становятся чаще,

Ветви сплетая в шумящей молве.

 

Вдох – пожелтели страницы газеты,

Вдох – все вокруг потускнело в глазах,

Вдох – направления, цели, моменты

Все разместились в темнейших углах.

 

Вдох – и все мысли вдруг из виду скрылись,

Вдох – затерялись в тумане мечты,

Вдох – и глаза, что надеждой искрились,

Вдруг превращаются в тьму пустоты.

 

Вдох – зарождаются новые жизни,

Вдох – и часы ускоряют свой бег,

Вдох – сквозь веков многогранную призму

Слышится мой торжествующий смех.

 

 Ночь

 

Ночь – это время для мыслей и размышлений,

Ночь – это время звезд и пустых дорог.

Ночь – это тьма. Не более и не менее.

Ночь – это ужас, что твой пересек порог.

 

Ночь – это монстры. Они под твоей кроватью.

Ночь – это время пожаров одной свечи.

Ночь – это кровь; убери ее мягкой бязью

И, чтоб никто не нашел тебя, замолчи.

 

Ночь – это хрупкие призраки меланхолии,

Они так воздушны и так невесомо легки…

Ночь – это время безумной и терпкой боли:

В душе твоей зверем она залегла. Внутри.

 

Ночь – это время кошмаров и сновидений,

Ночь – это время безбашенных передряг.

Ночь – это тьма. Не более и не менее,

Все ведь в конце концов поглощает мрак.

 

 ***

 

А живеш ти у передмісті забутих мрій,

Одягаєшся з плином часу у білий саван.

Неквапливо дощі злітають з-під чорних вій,

А в твоїй голові – вже давно – ні царя, ні пана.

 

І у серці твоїм гуляє цвинтарний жаль,

А твоя самотина – неначе зажурна Марія…

І вже очі – не очі, а пара пустих проваль,

І у них – вже давно – не іскриться дівоча мрія.

 

І у венах твоїх застигає вечірній спокій;

Це останній (не певен, чи знаю) у цім житті.

Я лише зупиняю свій рух у німій скорботі

І дивлюся на те, що давно карбував на плиті.

 

 

***

 

Місячна ніч… Як багато в твоїх очах,

У словах і у тихім мовчанні твоєї зажури.

Я дивлюся у свою душу – вбачаю страх:

Твоє серце ніколи не зрадить своїх мурів.

 

Одна на весь світ, незбагненна, немов туман,

І прекрасна, неначе чарівна весняна квітка.

Я захоплю тебе і пройду по твоїм містам;

Але, все ж – ти ніколи не зрадиш своїх мурів.

 

Кожне слово – закон, як з твоїх вилітає вуст,

Кожен подих – легкий, наче ніжний і теплий вітер.

Із-поміж всіх людей, з-поміж всіх їх гріхів, розпуст

Я ловлю лиш твій погляд з-під вугільно-чорних брів.

 

В твоїм голосі тихім – задума і супокій,

Я дивлюся на тебе і думаю, що щезаю.

Твої чорнії очі зоріють до мене з-під вій…

…але, все ж – ти ніколи не зрадиш своїх мурів.

 

(перевод)

 

Лунная ночь… Как же много в твоих глазах,

И в словах, и в молчании тихом твоей печали.

Я смотрю в свою душу – я чувствую липкий страх:

Никогда не предаст твое сердце своей стены.

 

Как туман, ты непостижима, и все – одна;

Ты прекрасная, как весенние первоцветы.

Захвачу тебя я и пройду по твоим городам…

Но, увы, никогда не предашь ты своей стены.

 

Что ни слово – закон, коли ты говоришь со мной,

И дыхание, словно нежный и теплый ветер.

Мне плевать на людей, их потуги в борьбе с собой –

Среди всех лишь твои глаза мне всегда нужны.

 

В твоем голосе тихом – задумчивость и покой,

Я смотрю на тебя и, мне кажется, исчезаю.

Взгляд твой чистый тревожит, волнует, зовет за собой…

…но, увы, никогда не предашь ты своей стены.

  

***

 

Привет, как дела? Я врастаю в гнилую рутину

Отсыревших, истлевших от времени хмурых лет.

Ничего не поможет – попал я давно в паутину,

Ведь она сплетена для людей, что подобны мне.

 

Я в бреду уж который день – я сбился со счета…

Может год, может месяц, неделю – мне трудно сказать.

Все я тешу себя надеждами о поворотах,

«Они ведь придут и помогут собою стать,

 

Забинтуют, залечат, заклеят душевные раны;

Наконец я смогу жить нормально, как все живут!»

Но неужто мечтать мне об этом настолько рано,

Чтоб иллюзией были покой и желанный уют?

 

Из углов, потолков и стен простелился холод,

Он зыбучий, противный, он душу стирает в прах.

Мне уже надоела жизнь, хоть еще я молод,

Словно лепра съедает счастье в бесцветных днях.

 

Все мое существо прогнивает, висит на нитке,

В каждом слове, суждении чувствуется подвох.

И среди тишины, среди этой изысканной пытки

В темноте через пару секунд прозвучит

щелчок…

 

 Ты знаешь…

 

Ты знаешь… Могут говорить дожди,

Стуча по лужам каплями своими.

Под ливнем тихо, медленно пройди,

И он тогда запомнит твое имя.

 

Ты в каждой капле распознаешь слог,

Поймешь слова такими, как и надо.

Дождю не нужно много лишних слов,

Но вьет он бесконечно серенады.

 

Хрустально бьются капли об асфальт,

Напоминая тихий мерный голос,

И вьется песня, песенка дождей,

А нити слов тонки, как конский волос.

 

Ты дождь под крышей дома пережди,

Всмотрись в изящество блестящих полос.

Ты знаешь… Могут говорить дожди,

Мечтателю легко понять их голос.

  

Язичниця

 

Ти молишся, стишивши голос і склавши долоні,

Стоїш на колінах, звертаючись до богів.

І вітер кладе свої руки тобі на скроні,

А духи приходять до тебе з усіх лісів.

 

І сонце тебе пригортає ласкаво до себе,

До тебе спросоння мавки й потерчата біжать,

І місяць тебе сповиває у зоряне небо,

І квіти ростуть навкруги, щоб тебе величать.

 

Для тебе - найкращі епохи, найкращі століття,

Для тебе буяє, вирує і квітне життя;

Та все ж твої очі печальні, у смуток сповиті,

Застигло в них тихе, зніміле, бліде каяття.

 

Ти молишся, стишивши голос і склавши долоні –

Велично стоять твої ідоли кам'яні.

Лиш краплі дощу - діаманти в твоїй короні,

Лиш смуток - важкий тягар у твоїй душі.